13 жовтня 2017 року в залі Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка відбувся семінар для педагогів з предметів духовно-морального спрямування. На заході були присутні викладачі християнської етики загальноосвітніх шкіл та вчителі недільних шкіл різних конфесій.
Доповідачем на семінарі була Наталія Ващенко, керівник відділу недільних шкіл при Синодальному управлінні у справах молоді УПЦ КП, завуч та викладач недільної школи "Чадо" при Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі міста Києва.
Розмова йшла про доречність співпраці поміж загальноосвітніми та недільними школами, про відмінності між курсами "Християнська етика" та "Закон Божий", про специфіку навчання, а відтак і специфіку побудови навчальних програм. Для присутніх прозвучала доповідь на тему "Співіснування і взаємодія недільної та загальноосвітньої шкіл". Також була презентована навчальна програма для недільних шкіл "ЧАДО", підручники до неї із Закону Божого для 1-го та 2-го класів та продемонстрована мережа недільних шкіл "ЧАДО" Української Православної Церкви Київського Патріархату.
По завершенні семінару відбулася жвава бесіда між викладачами загальноосвітніх та недільних шкіл із обговоренням проблем сучасної освіти. Учасники семінару обмінялися контактами та домовилися продовжити обговорення важливої теми, піднятої на семінарі, під час подальших зустрічей.
Слава Господу Богу за можливість зустрітися та спільно діяти!
ПРЕЗЕНТАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ПРОГРАМИ ДЛЯ НЕДІЛЬНИХ ШКІЛ "ЧАДО"
Доповідь
"Співіснування і взаємодія недільної та загальноосвітньої шкіл"
Коли звучить словосполучення «школа і церква», у свідомості асоціативно спливає усталене його продовження «мають бути розділені». Історично ця теза знайшла віддзеркалення ще в назві декрету Ради народних комісарів "Про відділення Церкви від держави і школи від Церкви" (від 1918 р.). Багато десятиліть цими так званими "ленінськими" принципами радянська влада керувалася в справі ізоляції школи від Церкви. З розпадом Радянського Союзу й отриманням Україною незалежності, а відповідно і зміною ідеології, в новому суспільстві з'явилася можливість повноцінного виховання молоді. Церква з оптимізмом чекала, що й вона зможе внести свій внесок до цієї важливої справи. На жаль, надії не виправдалися. Ситуація кардинально не змінилася. Постанови декрету Ради народних комісарів 1918 р. знайшли своє місце і в сучасному законодавстві України. Згідно з Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" (ст. 6) і Конституцією України (розд. 2 ст. 35.), церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від Церкви.
В радянські часи наша країна не з власної волі брала участь у гігантському соціальному експерименті побудови суспільства без Бога. Наслідки таких повномасштабних ініціатив очевидні не одразу, але час, що сплинув після розпаду безбожної імперії, який умовно дорівнює одному поколінню, вже дає певне право на аналіз та висновки.
Соціально-психологічний портрет сучасної молоді доволі строкатий і демонструє чимало позитивних рис. Взагалі про дітей і про молодь хочеться говорити тільки хороше. Але, оскільки ми сьогодні зібралися задля того, щоби спільно вирішувати проблеми, то зосередимося все ж таки на негативних з погляду моралі тенденціях.
Сучасна молодь останні десятиліття формується під впливом епохи споживання, і це визначає її характер. У дітей змалечку розвивається егоїстичне сприйняття світу з вимогою мати від життя все і одразу. Розгалужена індустрія розваг стимулює в молодих людях схильність до легковажного проведення часу, нерідко із використанням допінгових підсилювачів: алкоголю, тютюну, наркотиків, азартних ігор. Сучасна особистість більше орієнтована на гедоністичну поведінку із сильними психологічними залежностями. Інтернет повністю і цілком захопив свідомість молодої людини, витіснивши книги, хобі, спорт, особисте спілкування. Поняття любові, таке завжди романтичне в юнацькому віці, сьогодні певною мірою знецінилося, перетворившись на звичайний товар. Хіба це не втрата?
Достатньо велика частина молодих відверто декларує суміш стилів розкутості і агресії, пропаганду смерті та розпусти, демонстративне зневажання всіх етичних норм, обмежень та правил поведінки. Ненормативна лексика стала нормою, навіть серед дівчат. Взагалі суспільство поступово стає ненормативним – і це є найбільшою небезпекою, коли норма як така відкидається в усьому: в стилі одягу, в гендерних стосунках, в поняттях прав і свобод людини, і врешті в поняттях добра і зла, моралі й аморальності.
Серед дітей та підлітків останнім часом зникла мода на розумних. В середовищі дітей вперто мусується перевернуте уявлення про авторитет зухвалої байдужості до знань та презирства до дітей, схильних до навчання - для них навіть придумане нове словечко – «ботани».
Вже не йдеться про такі важливі особистісні якості, як шляхетність, відповідальність, самовідданість, стриманість, повага до старших, готовність безкорисливо допомагати, здатність до співчуття, високий рівень грамотності – такі риси, на жаль, в масі своїй не властиві сьогодні нашій молоді. Звичайно, слава Богу, це стосується не всіх, але загальна тенденція все ж невтішна.
Особливо разючим стає контраст, якщо порівнювати сучасне молоде покоління із освіченою молоддю 19-го початку 20-го століть, вихованою на багатовікових традиціях християнської моралі, високої освіти та патріотизму. Здавалося б, кожне наступне покоління має демонструвати зростання, але якщо почитати, чим жили тодішні молоді люди, які складали вірші, про що сперечалися та мріяли, за що віддавали життя та порівняти із інтернет-листуванням сучасних дітей у блогах і чатах, то постає тривожне запитання: чи не сталася духовна катастрофа і чи поняття інтелігентності та аристократизму духу не пішли з ужитку назавжди?
Таку думку підсилюють останні тривожні тенденції появи в соціальних мережах груп, в яких діти змагається у жорстокості та видовищності насильницьких актів по відношенню до своїх однолітків. Усе це, на жаль, не прикрі винятки, а симптоми хвороби суспільства. Десятиліття безбожності дають свої сходи у наших дітях.
Та, безумовно, звинувачувати дітей ми не маємо права. Зрозуміло, що у цієї «своєрідної еволюції» є об`єктивні причини. Радянські безбожні роки винищили багатющу культурну і духовну спадщину нашого народу. Однак, постає питання, як її відновити?
Вихованням дітей у державі займається школа. Але сьогодні, на жаль, школа перетворилась із закладу, що виховує, на заклад, який тренує, - банально готує до вступу у ВУЗи. Школа переорієнтувалася з процесу творення особистості на «вишкіл» з окремих предметів, і граничну мету, яку ставлять собі батьки, діти і школа всі разом, - хороший атестат. Далі – ВУЗ, де та ж свята мета – отримати диплом. З дипломом – на пошуки високооплачуваної роботи, де межею всіх бажань і мрій стає кар`єра, яка передбачає ще більшу зарплату на догоду улюбленому тілу – пий, їж, веселись і так довічно.
А як же тоді безкорислива жадоба знань? Чи прагнення з допомогою науки зрозуміти таємниці світобудови, як це робив Піфагор, використовуючи цифри для розкриття глибин людської душі? Або бажання «осягнути думки Божі», як говорив Ейнштейн, заключаючи думки Творця у формули? Та куди поділася хоча б елементарна допитливість, але заради самого пізнання чи заради використання знань не задля власного збагачення, а на користь людям?..
В радянській системі освіти все ж була висока планка держзамовлення: створити людину світлого майбутнього. Тому функцію морального наставника в школах було покладено на літературу. Сьогодні ми захоплено будуємо капіталізм, тому в школи вводять вивчення економіки, нерідко віддаючи їй пріоритет перед літературою. Ми вчимо дітей рахувати гроші, прибуток. А хто ж їх буде вчити віддавати? Просто так віддавати, з великим збитком. Але з іншим «прибутком». Хто пояснить їм одну просту істину: те, що людина отримує собі, не робить її щасливою, щасливою її робить те, що вона віддає іншим?
Усе менше стає достойних чинників, які б впливали на формування дітей. Натомість уся економіка, індустрія, бізнес, білий та чорний, націлені на молодь: вона зараз стає для них головним споживачем, і, щоб мати з неї найбільший зиск, стимулюються не найкращі, м`яко кажучи, почуття та інстинкти.
Останні роки точиться палка дискусія: чи вводити «Закон Божий» у школи. Лунають голоси і «за» і «проти», але не усвідомлюється при цьому, що Закон Божий вже давно викладається в загальноосвітній школі, оскільки всі шкільні предмети - фізика, хімія, біологія, література та інші - розкривають верховні закони, фізичні та духовні, які споконвіку незаперечно діють у світі Божому. Закони вивчаються, а Законодавець замовчується…
Об`єкт нашого виховання - дитина, і необхідно враховувати, що вона складна істота: розум, серце і душа в одному тілі. ( J )І щоб бути повноцінною, їй потрібно бути цілісною. Натомість, ми розколюємо її навпіл: окремо розум, освіта - цим займається школа, окремо душа і серце – цим нехай займається церква. Але ж одне без одного неможливе.
Якщо ми прагнемо духовно і морально виховувати дітей, то законодавцем для нас має бути Христос. А Він сказав: «Пізнайте істину!» і в той же час закликав нас: «Любіть один одного!»
Отже, дві категорії, в яких можна було б описати християнський спосіб викладання, - це Пізнання та Любов. Ці дві категорії обов`язкові для обох шкіл, як недільної, так і загальноосвітньої, якщо ми хочемо, щоб дитина як особистість розвивалася повноцінно! Любов, звичайно, перекриває все, але і пізнання світу Божого є також вищим покликом людини, оскільки воно розкриває гармонію і мудрість, закладені у світ Творцем.
Саме тому освіта не може бути відділеною від виховання. Саме тому має бути не поглинання і не заміщення, але зв`язок, симбіоз загальноосвітньої та недільної шкіл. При цьому їх відносини мають бути рівноправними та із взаємоповагою на зразок найвищих у світі відносин у Пресвятій Трійці: співіснувати «нерозривно і незлитно».
Так, з одного боку «незлитно», як того вимагає не тільки найвищий державний закон Конституція, але і доктрина свободи вибору, на якій, як на святині, базується саме християнство. Загальноосвітня школа, як заклад, в якому навчаються діти різних віросповідань, не повинна примусово насаджувати християнство, щоб ми не повторили сумний досвід царської дореволюційної Росії, коли Закон Божий викладався в усіх школах в обов`язковому порядку, але це не врятувало потім Церкву від повної руйнації руками тих, хто Закон Божий у школах вивчав. Християнству взагалі не властиві пропаганда чи ідеологічний диктат. Християнство не нав`язує Христа, а свідчить про Нього, зберігаючи як недоторкану цінність право вибрати Його самостійно і внутрішньо, без жодного тиску ззовні. Тому і діти, і батьки нехристияни у загальноосвітній школі мають повне право зберігати своє віросповідання чи залишатися атеїстами. Виходячи з цієї установки, Закон Божий не повинен бути обов`язковим предметом для всіх учнів загальноосвітньої школи. Доцільніше за все було б, крім християнської етики, знайомити дітей з усіма (або хоча б з дякількома найбільш розповсюдженими) релігіями, щоб їхнє право вибору віри в результаті реалізовувалося справді глибоко усвідомлено. І от уже в рамках такого курсу, як на кшталт «Історія релігій», на уроках, присвячених християнству, можна вільно свідчити про Христа, причому не тільки дітям-християнам, але і дітям інших віросповідань, невіруючим або тим, хто ще не визначився. Впевнена, знання суті інших релігій не створить зайвих спокус для дітей-християн, а навпаки, зміцнить їхнє переконання у моральній та духовній неперевершеності Христового вчення. Христос не боїться відкритого і чесного змагання істин. Такого характеру мають бути й уроки з християнської етики – виховні, ознайомчі, просвітницькі, але не агітаційні. Однак, в той же час християнська етика не може бути безособистісною, позбавленою Христа. Етика Христового вчення полягає в самій Його постаті, а виховання – у наслідуванні Христу. І тут в нагоді загальноосвітній школі може стати недільна школа зі своїми більш грунтовними програмами вивчення життя і постаті Ісуса Христа. Його постать і є та головна точка, в якій має проявлятися «нерозривність» співіснування світської та недільної шкіл. Крім того, недільна школа може стати місточком для дітей-християн із загальноосвітніх шкіл до Церкви, до Христових Таїнств, до Причастя.
Якщо ж говорити про недільну школу, то на відміну від загальноосвітньої, уся атмосфера в ній просякнута Христовим духом. І це нормально, оскільки батьки зробили свій релігійний вибір ще до того, як віддати дітей у цю школу. Більше того, недільна шола не є обов`язковим для відвідування закладом, тому свобода вибору навчатися в ній чи піти з неї залишається постійною. Відповідно, для тих, хто добровільно відвідує недільну школу, Закон Божий – основний предмет.
Але недільна школа має свої проблеми. В більшості випадків викладанням Закону Божого навчання в ній і обмежується. В деяких недільних школах практикують крім Закону Божого ще невелику кількість гуртків з малювання, хорової діяльності, іноді проводять спортивні заняття. Але, наприклад, практики обговорення природничих наук чи гуманітарних предметів, таких як література, історія, суспільствознавство, з переосмисленням їх в християнському дусі, як правило, в недільних школах немає. І от саме цього системі недільних шкіл і не вистачає. По-перше, теоретичні знання Закону Божого, які отримують діти, не переводяться в практику їхнього життя, і тому діти не бачать зв`язку між Христовим вченням та їхнім особистим життям, а головне, не бачать впливу християнства на розвиток людства. А по-друге, без допомоги вчителя дитина часто не здатна самостійно зняти протиріччя між деякими науковими постулатами, які вона отримує у загальноосвітній школі, і християнським вченням, що крає свідомість дитини навпіл, і примушує її вести подвійне життя – в школі одне, а в церкві інше; неодмінно має бути точка дотику недільної і державної шкіл в плані освіти і виховання, щоб дитина гармонійно розвивалася і поступово формувала в собі цілісний морально-освітній стрижень.
Взаємодію недільної та загальноосвітньої шкіл найкращим чином побудувати на принципі додатковості, взаємодоповнюваності. Чого не вистачає одній, підсилювати за рахунок іншої.
Так, недільній школі з двох обов`язкових категорій християнського способу викладання (Пізнання і Любові) не вистачає Пізнання - а саме - пізнання законів Божого світу:
1) не вистачає гуманітарного та природничого блоку уроків (літератури, історії, суспільствознавства, точних наук) із переосмисленням їх у християнському сенсі – тому програма загальноосвітньої школи має стати основою для такого блоку християнських пізнавальних уроків в недільній школі;
2) недільній школі не вистачає чітко організованої єдиної системи навчання – тому загальноосвітня програма має стати для неї прикладом;
3) недільній школі не вистачає фахових педагогів з педагогічною освітою і досвідом роботи з дітьми – тому стимулювати появу досвідчених педагогів і в церковному середовищі мають взаємні контакти між педагогами недільних та загальноосвітніх шкіл;
4) недільні школи також сильно страждають через брак приміщень для проведення уроків - тому конче потрібен дозвіл на укладання договорів зі світськими школами на використання їхніх приміщень у позаурочний час (неділю) для занять недільної школи.
Якщо ж говорити про загальноосвітню школу, то їй з двох обов`язкових категорій християнського способу викладання (Пізнання і Любові) не вистачає другого компоненту - Любові:
1) любові у методах виховання, з одного боку (бо сьогодні далеко не всі викладачі загальноосвітніх шкіл, на жаль, демонструють справжню любов до своїх вихованців), та любові як пріоритетної мети виховання її в дітях, з другого боку – тому стилі і методи роботи з дітьми вчителів недільних шкіл можуть бути запозичені педагогами світських шкіл;
2) загальноосвітній школі не вистачає акценту на вихованні дітей взагалі, в ній переважає акцент на навчанні. Навчання, освіта – це, безумовно, добре, це культурний рівень нації. Але виховання набагато важливіше за освіту – воно забезпечує моральний рівень народу. Виховання задає вектор руху держави, причому не на схід чи на захід, а вгору, до суспільного ідеалу, залишаючись при цьому на своїх національних та культурних традиціях. Моральний же рівень народу виконує не лише захисну функцію духовного бронежилету, але також є могутньою поступальною силою, правом не сприймати чужі стандарти та підкорюватися їм, а встановлювати свої та вести за ними інші народи. Україна гідна такої позиції серед інших народів, але це може статися тільки за визнання нею верховенства Божих законів і Божого права. Такої установки у вихованні дітей загальноосвітній школі, вочевидь, бракує, тому недільна школа може запропонувати їй свої розробки духовно-морального виховання, які світська школа може використовувати як додаткові позакласні уроки або як невеличкі включення в програмні уроки. Принагідно звертаємо вашу увагу на навчальну програму для недільних шкіл «ЧАДО», яка діє в недільних школах УПЦ КП: вона розроблена вже для семи рівнів, включаючи дошкільний блок, чотири класи середньої школи та підлітковий рівень, кожен з цих рівнів складається із розроблених уроків з презентаціями та тестами, видані вже два підручники для 1 та 2 класу, плануються до видання наступні підручники. Детально ознайомитися із навчальною програмою «ЧАДО» можна на сайті «Мережа недільних шкіл «ЧАДО» УПЦ КП»: chado-bozhe.com.ua;
3) загальноосвітній школі не вистачає цілісного біблійного бачення, бракує глибокого занурення учня в атмосферу Священної Історії, яка вся, від початку і до кінця, є виховною і морально орієнтованою. Програма з християнської етики у загальноосвітній школі побудована на чеснотах, до яких біблійні сюжети чи персонажі є ілюстраціями; відповідно дитина сприймає Біблію фрагментарно, хронологія розвитку подій та логіка еволюції людства залишаються для неї не розкритими. Натомість, програма недільної школи побудована на основних біблійних сюжетах, а висновки щодо чеснот є похідними від них. Очевидно, що програми обох шкіл, загальноосвітньої та недільної, є дзеркальними і тому добре доповнюють одна одну та посилюють ефект від сприйняття дитиною навчального матеріалу;
4) ще важливо: загальноосвітній школі також не вистачає практики благодійності – тому доцільно організовувати спільні благодійні та волонтерські акції недільної та світської шкіл.
Взагалі співробітництво недільної та загальноосвітньої школи може відбуватися в декількох площинах:
1) на рівні дітей: можна влаштовувати спільні дискусійні клуби, кінолекторії, обговорення літератури, життєвих ситуацій, де б діти могли змагатися у висвітленні дискусійних тем з обох поглядів, християнського та нехристиянського; можна організовувати спільні благодійні акції; святкування Різдва та Великодня; інтелектуальні та спортивні турніри; майстер-класи, організовувати взаємні гастролі театральних вистав;
2) на рівні батьків: вчителі загальноосвітніх шкіл визнають, що слабкою ланкою у викладанні християнської етики є батьки, оскільки вони (навіть християни) не ставляться свідомо до цих уроків та часто не віддають своїх дітей вивчати їх. Вчителі християнської етики принагідно звертаються до церков із проханням вплинути на свідомість батьків. Але найбільш дієвим було б впливати на батьків через дітей. Якби був зв`язок між загальноосвітньою та недільною школами, якби діти цих шкіл дружили, то вогник цікавості до Христа передавався б від дітей недільних шкіл дітям загальноосвітніх шкіл, а ті, в свою чергу, ділилися б враженнями зі своїми батьками та таким чином ставали би місіонерами у своїх власних сім`ях. Це був би більш природній та гарантований спосіб приваблення цікавості батьків до уроків християнської етики в загальноосвітніх школах;
3) на рівні педагогів: крім навчально-методичної діяльності, курсів підвищення кваліфікації та обміну досвідом потрібна спільна робота вчителів недільної та загальноосвітньої шкіл над розробкою принципово нової навчальної програми для загальноосвітніх християнських шкіл. Мова іде не про паралельне існування християнської етики або Закону Божого та наявної світської навчальної програми, а про єдину інтегровану програму християнського підходу до освіти. Це велика задача і велика робота, але саме вона мала б об`єднати усіх духовноорієнтованих педагогів.
Тому що найкращим чином задачу виховання моральної, культурної та духовної особистості могла би вирішити конфесійно-спрямована християнська загальноосвітня школа. На її базі можна було б об`єднати поглиблене вивчення Закону Божого та викладання всіх інших предметів у християнському дусі. Можливість створення таких шкіл нещодавно була закріплена законом Верховної Ради. Це великий шанс для нас, християн, не використати його було б історичною помилкою. Такі школи потрібно створювати! Навіть невелика їх кількість могла б врятувати нашу державу, оскільки саме християнські загальноосвітні школи, більше ніж окремо загальноосвітні школи з викладанням християнської етики або окремо недільні школи, здатні зростити освічених, свідомих і послідовних, що важливо, християн, а справжні християни, навіть якщо вони в меншості, спроможні, як сіль чи закваска, оздоровити і преобразити ціле суспільство. Закликаю об`єднати свої зусилля всіх зацікавлених у цій справі та діяти, не гаючи часу! Бо діти ростуть швидко!
______________________________________________________________________
Ващенко Наталія – керівник відділу недільних шкіл при Синодальному управлінні у справах молоді УПЦ КП, завуч та вчитель недільної школи «ЧАДО» при Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі м. Києва